Історія фотографії загалом починається у 1826/27 році зі знімка француза Нісефора Ньєпса, який завдяки пластині з шаром бітуму показав «Вид із вікна в Ле Гра».

А потім знову закінчується, тому що ще 10 років після цього ніякого розвитку у сфері не відбувалося. Аж поки художник і хімік Луї Дагер, теж француз, не винайшов диво-процес, який скромно назвав на свою честь — «дагеротипією». Апарат, який він розробив, в найкращих традиціях історичних фільмів виглядав як велика коробка, всередині якої зображення за допомогою парів ртуті відбивалося на мідній пластині з полірованою срібною поверхнею. На такий «дагеротип» зроблена світлина краєвиду з бульвару Темпль у Париж, яка вважається першим знімком людини. Щоправда, її там майже не видно, аж у лівому нижньому кутку можна розгледіти силует чоловіка, якому чистять взуття.

Інновації Луї Дагера запустили швидкий розвиток галузі, й вже у 1840 році відкрилося перше фотоательє в Нью-Йорку. В Україну новинку незадовго після цього привезли фотографи з різних країн — багато з них були французами, які брали участь в щорічних міжнародних ярмарках на Контрактовій площі у Києві. Деякі навіть залишалися жити у місті, як-то Шарль-Поль Гербст, який у 1858 році відкрив успішну дагеротипну студію, ймовірно, на Подолі. Але вона була не першою такою в Україні.

В 1843 році своє фотоательє в Одесі заснував живописець Філіп Гааз, який ефектно рекламував його в газеті «Одеський вісник»: досягнув «високого рівня бездоганності в схожості та чистоті обробки портретів за допомогою дагеротипа» і «портрет однієї особи, в тіні, друкується впродовж 10-14 секунд». Це стало успішним маркетинговим гачком, адже на той момент фотографія стала чудовою альтернативою художнім портретам, для яких треба було багато годин сидіти в одній позі. Хоч і коштувала вона 25 рублів — шалені гроші, — тому на перших етапах була доступна тільки заможним людям. 

Однак попит народжує пропозицію, тож мистецтво фотографії розвивалося, а спеціалісти запекло конкурували. Облаштовували ательє драпуванням, колонами й вишуканими меблями для «багатої» атмосфери, пропонували послуги професійного ретушера, який розфарбовував власноруч чорно-білі знімки, експериментували зі світлом, щоб зменшити час перед об’єктивом, або банально брали порівняно низькою ціною. 

Що б там не робили інші фотографи, але саме Філіпу Гаазу завдячуємо за цінний знімок Покровської церкви на Олександрівському проспекті 1864 року. Цю історичну будівлю, яка будувалася за проєктом архітектора Фраполлі та була прикрасою Одеси 110 років, варварські знищили у 1930-х. А завдяки знімку маємо уявлення про її красу та автентичність проспекту.

А от у газеті «Київські губернські новини» від 19 вересня 1853 року згадується загадковий фотозаклад на Хрещатику. Чий він — у віснику не пишуть, проте всі зачіпки вказують на Івана Гудовського.

Пан Гудовський — фотограф (один із перших українських) і художник, який вчився в іконописній майстерні Києво-Печерської лаври, а потім — в Петербурзькій академії мистецтв, де малював і, до речі, квартирував разом з Тарасом Шевченком. Невдовзі після переїзду у Київ Іван відкрив свою фотомайстерню на головній вулиці, а от щодо дати заснування дослідники сперечаються. Проте найвідомішими та, напевно, найціннішими його роботами вважають три вцілілі знімки Шевченка. Всі фони зроблені в 1859 році, коли письменника арештували та доставили до Києва під конвоєм. Гудовський міг іноді брати того «на поруки». 

Трохи пізніше іноземець Франц де Мезер став живим свідченням того, що якщо правильно побудувати бізнес-модель, то інвестиції в камеру, іншу апаратуру та правильно обладнану студію відіб’ються. Відкривши фотоательє в Києві, чоловік став одним з найзаможніших у місті, заснував Київське товариство фотографів та Київський фотографічний інститут, а також мав солідну колекцію знімків з видами Києва.

Ще один зірковий фотограф другої половини XIX століття — Йозеф Хмелевський, художник польського походження, ім’я якого голосно лунало на всю Полтаву. Крім того, що митець брав участь у численних міжнародних фотовиставках, теж відкрив своє ательє та публікувався в журналах, він ще й накопичив неабиякий соціальний капітал. Перед об’єктивом Йозефа позували Михайло Коцюбинський. Олена Пчілка, Панас Мирний, Марія Заньковецька, Михайло Старицький, Гнат Хоткевич, Василь Стефаник та інша українська інтелігенція.

А от інший Йозеф, який Беррес, поєднував захоплення фотографію з лікарською та науковою діяльностями. Він постійно експериментував з дагеротипією у Львівському університеті й став першим, хто зробив знімки у медичних цілях. Беррес фотографував і тим самим документував для науки скелети, органи, людські тканини та інші анатомічні зразки. І хоч ці світлини не збереглися, свого часу вони були важливим доповненням до медичних досліджень і освіти. 

Попри все це, дагеротипія була довгим і складним процесом. Крім того, технологія дозволяла зробити тільки один відбиток, без можливості створювати копії, та була дорогою у виробництві. Тому коли винайшли «мокрий колоїдний процес», той швидко витіснив дагеротипію. Технологія полягала в тому, що скляну пластину покривали сумішшю колодію з фоточутливими солями срібла, і та мала бути вологою під час експозиції та проявлення. Це означало, що діяти треба було швидко, тому і час експозиції зменшився з кількох хвилин до кількох секунд.

Зображення стало чіткішим і деталізованішим, а матеріали для цього процесу були дешевші, що зробило фотографію доступнішою для менш заможних людей. Але найголовніше — «мокрий процес» дозволяв з одного негативу зробити безліч знімків. Руку до інновації доклав хімік і професор Август Фройнд — завідувач кафедри загальної й аналітичної хімії Львівської політехніки. Поруч з англійськими, швейцарськими та французькими вченими він вивчав різновиди колоїдних фотоемульсій і застосовував їх у фотографії. 

Українські фотографи з різних міст швидко усвідомили вигоду від нової технології й поступово переходили від дагеротипії до «мокрого процесу». Завдяки цьому з’явилися так звані «карт-де-візіт» — візитівки з портретними фотографіями, що набрали шаленої популярності у світі та, зокрема, в Україні у 1860-х роках.

Бізнес і мистецтво

Більшість фотографів робили бізнес і не виходили за межі своїх фотосалонів. Документалістика тоді була не такою популярною, хоча хтось випадково міг зафіксувати важливі сцени. Як-то харків’янин Олексій Іваницький, який у 1888 році зняв серію фотографій з катастрофою імператорського поїзда.

Проте були й такі, хто сприймав фотографію як мистецтво. В цьому контексті постать, про яку важливо згадати, — Альфред Федецький. Він народився в Польщі, а потім з сім’єю переїхав до Києва, де вирішив пов’язати своє життя з мистецтвом фіксувати моменти та зробив безліч знімків. Проте власне ательє відкрив в Харкові, а в 1896 році зняв і показав публіці перше для Російської імперії та України документальне кіно. Півторахвилинна стрічка називалася «Урочисте перенесення чудотворної Озерянської ікони з Курязького монастиря до Харкова», що повністю описує її сюжет. Він же зафільмував «Відхід потягу від Харківської станції», «Хресний хід з Куряжа у Харків», «Народні гуляння на Кінній площі в Харкові» та інші. Проте плівки вважаються назавжди втраченими — згоріли разом з кінотеатром Федецького у 1900 році у Харкові. 

Тим часом у Києві 1901 року сформувалося товариство фотографів «Дагер», що об’єднувало митців і вчених з міста та околиць (це були, наприклад, Микола Біляшівський, Микола Пимоненко, Георгій Де-Метц, Володимир Менк тощо). Спільнота займалася розвитком галузі, влаштовувала різні події від виставок до конкурсів і експедицій, проводила дослідження, акцентувала на практиці та просувала українські роботи на світовому рівні. Завдяки товариству Київ став одним з важливих для всієї Європи осередків, в 1908 році прийняв Всеукраїнський з’їзд діячів фотографії та міжнародну мистецьку фотовиставку, а в 1911 році товариство влаштувало міжнародний салон мистецької фотографії. 

Водночас в Російській імперії видають близько 20 тематичних журналів. Серед них харківський альманах «Фотограф», який прагнув зрозумілою мовою пояснити читачам, як працює технологія, і давав практичні поради. А «Вестник Одесского фотографического общества» публікував статті на ширші тематики: щодо воєнної документалістики, пікторіалізму, освіти тощо.

Період Першої світової

Перші кроки у воєнній фотографії українці робили, розділені між двома військами — Австро-Угорської та Російської імперій. Тоді у 1914 році в Карпатах фотоаматори створили об’єднання при Пресовій квартирі Українських січових стрільців (УСС). Це була просвітницька ініціатива, що зберігала і поширювала інформацію про діяльність бійців, сповідувала традиції стрілецтва. Тож цінними були й фотокартки, як доказ доблесті УСС. Багато знімків з життя стрілецтва належать об’єктивам Івана Іванця, Теофіла Мойсейовича, Романа Волощука, Юліана Бацманюка та інших.

При тій же Пресовій квартирі уклали перше рукотворне видання мистецького альбому 1915-1917 рр. — «Антологію стрілецької творчості». Кожну сторінку створили учасники подій, серед яких військові, художники, фотографи, поети, музиканти тощо. Художнім редактором збірки став митець і стрілець Лев Ґец, а впорядкувати її допоміг композитор Богдан-Володимир Крижанівський. Всередині — безліч графічних робіт і малюнків, поезія, проза та мемуари, написані стрільцями, тексти пісень, зокрема, «Ой у лузі червона калина», а також документальні фотографії.

Також в цей період активно працювали спеціалісти політичної організації «Союз визволення України», яка підтримувала створення незалежної держави. Фотографія була одним із ключових елементів її просвітництва. Знімали портрети своїх лідерів, зокрема Дмитра Донцова та Володимира Дорошенка, культурні події, побутові сцени, життя на фронті, а також українських військовополонених у таборах. Особливо багато знімків збереглося з установ у Раштаті та Фрайштадті. Документалісти організації часто не підписували свої роботи, тому більшість знімків вважаються анонімними.

Радянські правила

Більшовики одразу почали жорстко контролювати та цензурувати фотографію. Народний комісаріат освіти УСРР дозволив фільмувати події тільки власному фотографові, інші за замовчуванням вважалися шпигунами. Впровадили величезний податок для усіх фотоприладів і дотичних матеріалів як на предмети розкоші. У тих, хто не платив, техніку вилучали, а плівки знищували. Постраждали майже всі митці, про яких ми згадували вище, адже чекісти пройшлися по всім відомим ательє та націоналізували їх. Прикрили й товариство «Дагер», назвавши його контрреволюційним. На фоні хвилі пригноблення багато фотографів закинули свою справу, а тих, хто наважився попри все творити, репресували. 

Коли радянська влада стала стабільнішою, фотомистецтво почали використовувати як інструмент пропаганди та «задоволення потреб трудящих мас», як писав секретар і художник журналу «Нова ґенерація» Дан Сотник. На фоні політики русифікації в Харкові організовували пролетарські фотогуртки, які працювали на зміцнення радянської влади. В Москві випускали часопис «Советское фото», а відділення «Союзфото» при агенції ТАРС постачало пресі та видавництвам знімки.

Українські фотографи теж були змушені створювати пропагандистський візуал та виконували замовлення від влади для образу «нової епохи». В Харкові швидко встановилися стандарти комуністичного фото — героїзація праці, ідеальний радянський громадянин, успіх колгоспів і колективізації, помпезність свят на кшталт першого травня, кара для «ворогів народу» та, звісно, велич Союзу. При тому фотографи «замовчували» Голодомор то повстання, натомість робили постановчі фото з багатим врожаєм і щасливими селянами.

Період Другої світової

Звісно, фотохудожники, журналісти, репортери, яким вистачало сміливості йти проти режиму, продовжували свою діяльність. За що їх масово саджали, відправляли на заслання та розстрілювали. Як не сумно, але саме Друга світова війна дала можливість проявитися багатьом фотомитцям, як-то киянину Володимиру Юдіну, який зробив надважливі знімки з концтабору в Аушвіці, що є свідченнями одного з найстрашніших злочинів проти людяності.

Серед тих, хто ще до Другої світової вивчав різні аспекти художньої фотографії, експериментував і творив, — галицький митець Ярослав Савка. Він шукав нові ракурси та форми, намагався технічно довести знімки до ідеалу, навіть фотографував ню й одним з перших створив панорамні фото. Був активістом Українського фотографічного товариства (УФОТО) у Львові та організатором культурних подій. Став редактором першого західноукраїнського фотомистецького журналу «Світло й Тінь», на сторінках якого роздавав поради новачкам, ділився технічними лайфхаками та публікував свої світлини. А у період німецької окупації разом з колегами відкрив фотосалон, у якому переховувалися і працювали фотографи-євреї. За «антирадянську діяльність» Савку у 1948 році засудили до ув’язнення в таборах Мордовії. Митцю вдалося повернутися тільки після смерті Сталіна, тоді він одразу влаштувався фотографом у газету «Вільна Україна».

Після смерті Сталіна

До слова, про хрущовську «відлигу». Вона стала періодом розквіту та відродження української фотографії. Знову з’являються фотоклуби, де збираються представники різних стилів, дискутують, практикуються, занурюються в інновації та запрошують колег з інших країни. В ході такого обміну досвідом ставав міцнішим авангардний рух і генерація фотографів, які бунтували проти комуністичного стилю. Труднощів, однак, було досить: для участі у закордонних конкурсах треба було погоджувати знімки з владою, а цензура була нищівна. Особливо скептично дивилися на оголені фото, які, зокрема, так любив знімати одесит Дмитро Зюбрицький. В його художніх роботах подекуди дійсно було непросто розгледіти сильну радянську трудівницю.

У 1970-их роках у фотоклубах стався розкол: одні підкорилися цензурі та намагалися не виходити за межі дозволеного, інші — критично ставилися до заборон на творчість і продовжували творити мистецтво. На цьому тлі зароджується Харківська школа фотографії, коли у 1971 році харків’яни об’єднуються в групу «Врємя», яка прагнула відрізнятися, через знімки говорити про важливе, не обмежувати свою фантазію та подекуди шокувати громадськість. Одним з учасників був митець Борис Михайлов. У своїй творчості він хотів фіксувати сучасність такою, як вона є, — без ідеалізації та цензури, але з художнім вираженням. А взагалі-то Михайлов був інженером-електромеханіком, його навіть звільнили з заводу за знайдені в фотолабораторії знімки ню.

Один з ініціаторів групи — Євген Павлов, — створив серію фото «Скрипка» з оголеною чоловічою натурою та опублікувався у польському журналі. А Геннадій Тубалєв любив погратися в іронію у своїх роботах.

Учасники групи «Врємя» врешті зацікавили фотографів, колекціонерів і артдилерів з усього світу. Їхні знімки були свіжими, авангардними та особливими. Це був справжній успішний успіх для української фотографії, хоча так її ніхто не називав. Світлини харків’ян все ще вважали «радянськими фото».

Однак на хвилю експериментів заскочив не тільки Харків. Наприклад, у Львові паралельно шукав нові формати та ракурси Михайло Французов, який заснував у місті гурток «Вежа». Його знімки можна впізнати за технікою тонування відбитків «віраж». Це фізико-хімічний процес, заміна солі бромистого срібла, яка має чорний відтінок спочатку, на іншу сіль з відповідно іншим кольором. Михайло пробував синій, червоний, жовтий відтінки та поєднував їх між собою.

А на Дніпровщині фотомистецтво мало більш поетичний та дещо меланхолічний характер, а більшість іменитих фотографів були учасниками клубу «Дніпро». Серед них Олександр Фельдман, Юрій Бродський, Марк Мілов та інші.

Ближче до 90-их років свободи стало більше. В Києві все сміливіше творили фотодокументалісти, а у 1987 році створили об’єднання «Погляд». Його учасники документували реальність, але, на відміну від класичної радянської фотографії, по-своєму інтерпретували, критикували та переусвідомлювали її. Свого часу за подібні знімки могли посадити, а то й стратити. Замість святкових демонстрацій — наслідки чорнобильської катастрофи (такі знімки робив Юрій Косін), замість щасливих трудяг — втомлені містяни (так фіксував Олександр Ранчуков), замість столу з делікатесами — обшарпаний віз, де буханки хліба валяються на брезенті (як на знімку Валерія Решетняка). Фотографи об’єднання настільки горіли своєю справою, що якщо робили репортаж про конкретну спільноту, то інтегрувалися туди. Вони ж одними з перших пробилися на сторінки західної преси й здобули шалену популярність.

Фотодокументалістика набирала потужності й не залишалася осторонь важливих подій. З 2 по 17 жовтня 1990 року у Києві на Майдані Незалежності тривала Революція на граніті — політичне голодування українських студентів проти свавілля комуністичної влади. Безліч фото з тих подій зараз можна знайти в архівах, іноді — без зазначення авторства.

Нарешті незалежна Україна

Розпад Радянського Союзу, звісно, фіксувався з усіх боків. Павло Пащенко зробив знімок «Перші хвилини незалежності України. 24.08.1991 р. біля будівлі парламенту. Київ», який неймовірно точно фіксує емоції українців. На фоні громадського піднесення розквітла і фотографія. До країни поверталися митці, які тікали якнайдалі від радянської цензури, відкривалися нові галереї та культурні простори, з’являлися спеціалізовані навчальні заклади та курси, а також можливості фінансування.

У 1995 році, ще на стику старих радянських і нових українських реалій культову серію «Паспорт» зробив Олександр Чекменьов. У своїх квартирах, на фоні килимів, серед старих меблів і у речах, які от-от перетворяться у трухлявину, митець знімав людей поважного віку. Через побут, вигляд і соціальне становище цих людей Чекменьов хотів показати, як насправді живе країна.

У 1997 році Арсен Савадов і Олександр Харченко створюють серію «Донбас-Шоколад» — знімки у вугільній шахті міста Горлівка, Донецької області. Для фото позували справжні шахтарі та кілька моделей. Вони були голі або в балетних пачках, — в проєкті поєдналися дві речі, якими пишався Союз: промисловість та балет.

У 1990-х багато важливих знімків робить Віктор Марущенко, який потім створить свою школу фотографії. Знаковою є його серія «Чорнобиль», яку він відзняв ще у 1986 році, але презентував тільки у 2000-х роках на 49-й Венеційський бієнале. 

Також в цей визначальний період в професійне середовище заходить цифрова фотографія, яка стає доступною в середині 2000-х. Спочатку інновацію тестували ЗМІ — друковані видання першими відмовлялися від плівки, жертвуючи чіткістю зображення заради оперативності.

Найбільшу популярність цифрова фотографія здобуває у 2005-2010 роках, коли з’являються перші дзеркальні камери та «мильниці». Плівка стає дорожчою та ресурсозатратнішою. Однак безліч фотомитців залишаються її прихильниками й навіть об’єднуються в Київське фотографічне товариство навколо теми чорно-білих знімків. Учасники повертаються до старих і поважних технік, як-от ціанотипія, масляний друк, гуміарабік, проводять виставки, майстер-класи, зустрічі з іншими художниками та колегами з-за кордону. Серед них Ані Зур, Олександр Ранчуков та Сергій Лебединський, який згодом заснує творчий гурток «Шило».

Свідомо продовжує фотографувати на чорно-білу плівку документаліст Олександр Глядєлов, який висвітлював воєнні конфлікти в Молдові, Чечні, Нагірному Карабаху, Киргизстані, Сомалі, Південному Судані та Україні. Митець звертається до важливих і подекуди болючих тем: війна, безхатьки, ув’язнені, бідність, епідемії, наркозалежність та занедбаність дітей. Співпрацює з міжнародними організаціями: The Global Fund, UNICEF, MSF, HRW, UNAIDS (а прочитати про улюблені книжки Олександра Глядєлова варто тут. — Platfor.ma).

Навколо нього формується ціла спільнота фотографів, які працюють над великими викликами та через знімки говорять про важливе. Наприклад, Анна Войтенко три роки провела в селі Іза Закарпатської області, щоб зафіксувати та показали життя цієї магічної місцини. Іза є центром лозоплетіння, а майже усі його мешканці — ремісниками. Тож фотографиня з 2006 по 2008 рік спостерігала, як лозу вирощують, збирають, варять, підготовлюють, плетуть та перетворюють на меблі, посуд і інші товари. Варто також згадати Геннадія Мінченка, який знімав у гімназії-інтернаті для незрячих дітей у Харкові.

Початок російської агресії

З 2013 року українська фотографія змінилася назавжди. У фокусі — фіксація подій Революції гідності та документування воєнних злочинів Росії на сході України. Активно починає висвітлювати реальність Мстислав Чернов, той самий, який зняв оскароносний «20 днів у Маріуполі». Його фото з Євромайдану — експресивні, героїчні та навіть романтичні. Мстислав бачить вогонь нації та передає його через об’єктив. Не лишився він і осторонь війни Росії проти України, яка почалася ще у 2014 році, одразу відправившись на Донбас. 

За одну з перших світлин збитого Boieng 777 Чернов отримав нагороду Королівського телевізійного товариства. Зокрема для Associated Press документував Сирійську громадянську війну, битву при Мосулі в Іраку, європейську міграційну кризу, вибори 2020 року в Білорусі, Афганістан під правлінням Талібану тощо. Його фото та відеорепортажі з’являлися в багатьох знаних виданнях по всьому світу.

У перший же день повномасштабного вторгнення з командою Associated Press Мстислав відправився до Маріуполя, де знімав перші руйнування, обстріли та жертви серед цивільних. Також робив репортажі з Бучі та Харкова, на Херсонському напрямку, з-під Бахмута. Завдяки його роботі світ побачив жахливі кадри злочинів, які країна-агресор всіма силами намагалася приховати.

Олександр Течинський також хотів зберегти події Євромайдану для історії, як відеооператор знімав матеріали для документального альманаху «Євромайдан. Чорновий варіант» і фільму «Все палає». З 2022 року почав працювати фіксером і з іноземними колегами проїхав понад 30 тис. км. Під час своєї роботи фотографує все, що бачить — зруйновані будинки, понівечені життя, свинцеве небо та сумні пейзажі.

Напевно ви бачили знімки і Євгена Малолєтки. Фотокореспондент також був активним учасником Революції гідності, а співробітники Беркуту зламали йому руку і розбили камеру у грудні 2013 року. У 2022 році разом з Мстиславом Черновим знімав події у Маріуполі, зокрема зробив кадри обстрілу російськими військами міської лікарні № 3 та пологового відділення 9 березня, які розлетілися світовими ЗМІ.

Олександр Чекменьов, про якого кілька разів згадувалося у цьому матеріалі, залишився вірним соціальному спрямуванню своєї творчості, а знімки після 2022 року присвячував в основному людям. Так, у серії «Обличчя війни» він розповідає історії українців і українок, які мали б своє звичайне життя, якби не війна. До кожної розповіді автор додає портрет — відображення сурової реальності для нашого народу. Також Чекменьов став автором фото президента України Володимира Зеленського, який помістили на обкладинку журналу Time у 2022 році.

Воєнний фотограф Сергій Коровайний фіксував Київ під час оборони міста, деокупацію Київщини та Сумщини, Херсонщину після звільнення та під час трагедії на Каховській ГЕС, контрнаступ на Півдні та Времівський виступ, Покровськ. Його знімки публікують The Wall Street Journal. The Guardian, для Spiegel, Time Magazine, National Geographic, Financial Times тощо, що важливо у висвітленні чинної війни. Велике інтерв’ю з Сергієм Коровайним читайте за покликанням. 

Юлія Кочетова також через об’єктив засвідчувала події Євромайдану, знімала в анексованому Криму та на Донбасі, що першим зустрів війну. З 2022 року фільмує біженців, дітей війни, зруйновані будинки, похорони, моменти радості та горя в часи темряви. Юлія створила проєкт War Is Personal про те, що російська агресія — це не про цифри, а про людські життя. Що ракети торкаються не стільки будівель і критичної інфраструктури, скільки тіл і душ цивільного населення. Про те, що війна змінює найдрібніші моменти громадського життя.

І це навіть не початок списку відданих, мужніх, невтомних профі, які щодня ризикують собою, щоб засвідчити важливі події сучасності. Нині українські фотографи — не просто митці, а важливі для історії особистості. Їхнє бажання творити, експериментувати та розвивати галузь стикнулося з викликами сьогодення, страшними та непередбачуваними. Проте не загасло, а розпалилося з новими силами. Тепер українська фотографія така, яку одночасно хочеться запам’ятати та забути, сторінки з якою ми воліємо роздивлятися і якнайшвидше перегорнути. Але беззаперечно вона привертає увагу і викликає емоції. І це для нас зараз головне — не залишити нікого байдужим.